Ярослава Гресь, відома громадська діячка і координаторка платформи United24, нещодавно написала пост, у якому ділиться тим, що чує багато російської мови у варшавському парку, і розуміє, що розмовляють російською в переважній більшості біженці з України. Її це сильно обурює і приводить до певних висновків.
В інтернеті іноді трапляються подібні пости, але частіше за все їх можна ігнорувати — нема високої поваги до людей, які провокують хейт. Тут інша історія: мені цікаво було читати Ярославу ще до війни, а під час війни стало ще цікавіше. United24 — крута і корисна ініціатива, яка мені дуже подобається.
Я усвідомлюю, що йду проти течії, адже пост Ярослави має велику підтримку, навіть серед моїх друзів. Я розумію, що авторка хоче кращого майбутнього для України і емоційно висловлює свій біль. Проте я вважаю, що пост вийшов неправдивим, маніпулятивним і сіючим ворожнечу серед своїх. На мою думку, це дуже погано, тим паче під час війни.
Мені хотілося б перечислити основні тези з поста Ярослави та проаналізувати їх, без зайвих емоцій і звинувачень.
«Неможливо пояснити іноземцям у чому різниця між українцями та росіянами, якщо у нас одна мова»
Це неправдиве твердження. Є чимало народів, які використовують мови інших країн, і ми, якщо проявимо мінімальну зацікавленість, легко зможемо розібратись, у чому різниця.
Іноземці спроможні зрозуміти, що Україна має складну історію, і що через це в Україні де-факто розповсюджена російська мова. Іноземцям, якщо ми хочемо заслужити їх довіру, варто казати правду (нехай вона і складна), а не перекручувати реальність.
Гуляючи в парку, я навряд чи зможу відрізнити англомовного ірландця від англійця. Але якщо потрібно, я зможу розібратись — він не мусить заради цього розмовляти винятково ірландською. І точно проблематика ірландської мови не вплине на моє ставлення до Ірландії як до суверенної держави.
«І власний приклад, як вся родина від бабусі 85 років до дитини 6 років переходить на українську».
Таким прикладом можна заслужено пишатися. Проте, подолавши цей шлях, людина не має права ставити себе вище за інших або тут і зараз вимагати того самого від інших.
Після вторгнення Росії значна кількість російськомовних українців по своїй волі захотіла перейти на українську мову — щоб більш чітко себе ідентифікувати та дистанціюватися від усього цього зла. Але якщо хтось так не зробив, це ще не говорить анічого поганого про таку людину, і не дає права таку людину цькувати.
«Головне, якщо ми не поважаємо свою мову, як ми хочемо, щоб нас поважали інші?»
Невикористання ≠ неповага. Спілкування російською у повсякденному житті не свідчить про негативне ставлення людини до української мови.
«Кожен є амбасадором своєї країни […] Через вас оточуючі сприймають Україну».
Це 100% правда. Українці в еміграції в цілому гарно себе проявили і притягнули до себе симпатію, і насправді це неабияке досягнення нашого народу: про нас майже нічого не знали, а тепер нас знають в усьому світі, ще й зі знаком «плюс».
Проте, коли порядний іноземець бачить упереджене ставлення, коли бачить, що людина демонструє відразу до незнайомої людини тільки через мову, якою вона спілкується, ось тоді можуть виникати питання. Іноземець може зробити поправку на те, що йде війна, і людина може бути травмована. Але якщо українці будуть показувати себе як хейтери, всі симпатії можна розгубити.
Україна покладається на підтримку країн вільного світу, а у вільному світі не поважають дискримінацію — у тому числі мовну. У вільному світі люди мають право вільно спілкуватися будь-якою мовою.
Цитата вище має контекст: мовляв, якщо людина не спілкується українською за кордоном, то вона «поганий» амбасадор. Це не так. Оцінка людини винятково крізь призму мови, якою вона спілкуються — це упередження, а також приниження цієї людини.
«Аргумент про військових, які говорять російською, можете одразу припаркувати в гаражі. Військові захищають Україну зі зброєю в руках, віддають за неї своє життя. До військових нуль питань. Якщо ваш вечір проходить не в окопі, а в прогулянці повз озера та грецькі статуї, ніяких виправдань немає».
На що перетвориться цей нуль питань, коли військові кинуть зброю і вдягнуть звичайний одяг? Маю гіпотезу, що цей нуль може перетворитися на зневагу. І я щиро вважаю, що це неправильно.
«[Спілкування українською мовою —] це єдиний спосіб зберегти Україну для наших дітей»
Тези про дітей та їх майбутнє — інструмент пропаганди і маніпуляції. Цей інструмент спрямований на емоції, а не на розум. Такі тези треба вживати з максимальною обережністю і обґрунтовувати їх.
Ті, хто буквально сприймуть таку тезу, можуть побудувати небезпечний місток: «людина спілкується російською → вона становить безпосередню загрозу майбутньому наших дітей». Подібні містки можуть викликати відразу і привести до небезпечних ворожих дій.
Людині, яка повірить у таку ідею, буде важко донести іншу точку зору, які б потужні не були контраргументи. Тому що загроза фундаментальній безпеці і майбутньому — це дуже серйозні речі, що можуть вимикати раціональне мислення.
«[Спілкування українською мовою —] це єдиний спосіб без вагань ідентифікувати своїх, коли ти далеко від дому»
Це дійсно зручно і приємно. Але ця зручність має зворотню сторону. Коли «свої» виділяються у такий спосіб, неминуче зʼявляються «чужі», і таких чужих буде надзвичайно багато. Так виникають «неправильні» українці, і так виникає загроза єдності країни.
Коли почалася війна, майже всі українці на деякий час стали між собою «своїми». Людям було все одно, хто звідки приїхав, і хто якою мовою спілкується. Люди обʼєдналися проти спільного ворога і тримались разом. Це було дуже потужно, і мені здається, що саме до такої взаємодії всередині країни ми маємо прагнути і сьогодні.
Публікація постів, подібних до посту Ярослави Гресь — це соціальна відповідальність. Десь поруч з пані Ярославою у варшавському парку могла йти умовна pani Jarosława. І їй могло бути не ок, що на майданчику хтось розмовляє не польською. У неї теж може бути 150 тисяч підписників в Інстаграмі, і вона може мати неабиякий вплив, публікуючи думки про те, як це не ок, що в Польщу «понаїхали» люди, які розмовляють тут іншими мовами. Її пост може звучати дуже слушно для багатьох її підписників, і може викликати у них негативні почуття, коли ті будуть чути іншу мову. Українці не були б раді такому ставленню — і вдячні за те, що багато країн в усьому світі приймають їх такими, якими вони є.
Тож давайте не підтримувати упереджене ставлення і дискримінацію.
Було б значно легше, якби мовне питання в Україні було вирішене, і переважна більшість нашого населення розмовляла б українською. Проте реальний стан речей інший: значна кількість наших людей розмовляє у своєму побутовому житті російською. Значна кількість цих людей щиро любить свою країну, робить для неї багато корисного і сприяє наближенню нашої перемоги у війні. Я знаю багато таких людей, і я не хочу, щоб вони були жертвами дискримінації.
Рухаючись вперед, ми маємо зробити складний і відповідальний вибір між авторитарним і демократичним шляхом.
Авторитарний шлях — перекручувати реальність, цькувати і хейтити людей, створювати атмосферу недовіри і ненависті. Ділити українців на своїх і чужих. Маніпулювати і брехати. Не слухати і не аналізувати. Примушувати або робити по-нашому, або ховатися і мовчати.
Демократичний шлях — усвідомити складність історії, оцінювати інших за їх вчинками, а не за мовою. Поважати людські права і свободи. Сприяти діалогу. Робити свій внесок у розвиток української культури й популяризувати українську мову в здоровий спосіб. Бути чесними та показувати гарний приклад.
Я обираю другий варіант.
