Сьогодні сімсот днів, як іде російсько-українська війна. І сьогодні, і на девʼятнадцятий день, і за місяць до початку війни, у мене в голові не переставало виникати питання: «Як це все можливо?»
За сімсот днів було дуже багато наочних відповідей: «А ось так». Але навіть маючи ці відповіді, все одно важко сприймати цю реальність.
Особливо коли міркуєш про те, що все, що летить на територію України, не летить само собою. Кулі, снаряди, дрони й ракети випускають живі люди. Кулі, які поранять нашого захисника. Снаряди, які зібʼють зі шляху медичний автомобіль. Дрони, які влучать у житловий будинок. Ракети, які зруйнують чиєсь життя. Це все контролюють люди, такі ж біологічні форми, як ми з вами.
Живі люди, зі своєю історією. Своїм дитинством. Своїм першим коханням. Своїми мріями. Зі своєю чашкою чаю зранку і вдень.
Не хочу говорити про окремих відморозків. Про зеків, маніяків та інших покалічених долею нещасних людей — таких, яких державі легко купити і використати як дешевий ресурс в обмін свободу від тюрми.
Хочу говорити про тих, хто мав до початку війни якісь цінності і знав щось про гідність і людяність. Про тих, хто зранку охайно голить собі лице, вдягає випрасувану форму, цілує дружину і йде на роботу наводити ракети на українські міста.
Про тих, кому шестицифрова зарплатня в рублях за участь в окупації іншої країни — спокуслива пропозиція.
Про тих, хто вважає, що атакувати суверенну державу — це «громадянський обовʼязок» та «захист вітчизни».
Про тих, хто дозволив викривити свій розум так, що чорне стало білим.
Про тих, кого запросять на «Разговоры о важном», і кому будуть аплодувати. Кого вважатимуть героями.
Про тих, хто буде вважати почесті на свою адресу заслуженими — і оком не змигне.
Про тих, хто віддає ці почесті. Хто допомагає «нашим мальчикам». Про тих, для кого «свої» — це про причетність до держави, а не про цінності. Хоч би що ці «свої» не коїли.
Про тих, хто перед початком війни вважав можливе вторгнення «фантазіями», а одразу після її початку поводив себе так, ніби інакше й бути не могло.
Про тих, хто своїм пером або своєю харизмою знаходить ключі до найслабших місць людей, і перетворює їх на людожерів.
Хто використовує свою технічну освіту для того, щоб покращити ефективність окупації іншої країни.
Про тих, хто вирішив, що Україна їм належить, і про те, що їхня роль — визволительська.
Про тих, хто вважає себе розумнішими за інших. Хто вважає, що інші «просто не розуміють». «Не знають усієї правди».
Про тих, хто залишається мовчазним навіть перед самим собою.
Про тих, хто живе так, ніби нічого не сталося.
Хто може хоч на йоту дозволив собі дізнатися про нестерпність цих подій, але, захищаючи свою психіку, виключив це зі свого світу, і не дав собі це сформулювати і хоч трошки усвідомити.
Про тих, хто підтримав війну і при цьому вважає себе віруючими. Найкращими й найправеднішими віруючими. Носіями величезної справедливості.
Про тих, хто оберігає себе від правди, і втішається терабайтами брехні, що солодкими промовами готова захистити від розуміння, що вони — частина величезного зла.
Про тих, хто лінується або боїться провести певні історичні паралелі і зрозуміти, що їх держава використовує хоч і легко викривані, проте ефективні способи маніпуляції розумом.
Тільки опинившись у диявольській бульбашці омани можна бути такими. Чи є це виправданням? Ні. Бути ураженим оманою — це людське, але це не зменшує відповідальності.
Прагну бути реалістом, але масштаб трагедії вражає мене знову і знову. Збиває з ніг.
Пацифіст всередині мене мріє донести до всіх цих людей неправильність всього, що коїться. Зробити ефективний внесок, щоб їх зупинити. Нагадати історію про бліду блакитну цятку. Мені дуже шкода, що ефективніше за все працює зброя, що її потрібно більше, і що кинути її не можна.
Історія обовʼязково все розставить на місця. Україна буде вільною. А десь у центрі Москви буде величезний меморіал, де екскурсоводи з яскравими парасольками будуть розповідати про тяжкі злочини російського народу перед Україною. Нові покоління, серед яких діти сучасних злочинців, будуть певною мірою жалкувати про це страшне й сумне минуле. Але, на жаль, це жодною мірою не виправить те, скільки непоправного зла зробила і ще зробить Росія.
