Людина в пошуках справжнього сенсу

Нотатки:

Many times, hopes for a speedy end to the war, which had been fanned by optimistic rumors, were disappointed.

Sensitive people who were used to a rich intellectual life may have suffered much pain (they were often of a delicate constitution), but the damage to their inner selves was less. They were able to retreat from their terrible surroundings to a life of inner riches and spiritual freedom.

More and more, a psychiatrist is approached today by patients who confront him with human problems rather than neurotic symptoms. Some of the people who nowadays call on a psychiatrist would have seen a pastor, priest or rabbi in former days. Now they often refuse to be handed over to a clergyman and instead confront the doctor with questions such as, “What is the meaning of my life?”

Людину можна позбавити всього, крім єдиного: останньої людської свободи—обирати власне ставлення до будь-яких наявних обставин, обирати власний шлях.

[Людина] завжди має вибір — скористатися можливістю зберегти моральні цінності чи в складних обставинах забути про них. І саме це визначає, варта вона своїх страждань чи.

Колишні в’язні, описуючи чи пригадуючи свій досвід, погодилися в тому, що найбільше їх гнітила невідомість, коли йшлося про термін ув’язнення.

Людина, котра дозволила собі занепасти, тому що не могла побачити жодних майбутніх цілей, поринала в думки про минуле.

Ті, хто знає, яким щільним є зв’язок між станом свідомості людини — сміливістю і надією або їхньою відсутністю — і станом імунітету, розуміють, що раптова втрата надії й мужності можуть виявитися фатальними. Справжня причина смерті мого товариша полягала в тому, що очікуване звільнення не відбулося і він зазнав прикрого розчарування.

Ми мусили навчитися самі і, більш за те, навчити людей у відчаї, що важливо не те, чого ми очікуємо від життя, а те, що життя очікує від нас.

Людина, котра усвідомила відповідальність, що вона несе її перед людською істотою, яка палко чекає, або перед незакінченою працею, не легковажитиме своїм життям. Вона знає, «навіщо» їй жити, і зможе витерпіти майже будь-яке «як».

Поза сумнівом, просте знання, що людина була охоронцем табору або в’язнем, не скаже нам нічого. Людську доброту можна знайти в усіх групах, навіть у тих, які загалом легко засудити. Межі між групами перекривалися, і ми не повинні спрощувати, називаючи одних ангелами, інших — дияволами.

У світі існують лише два різновиди людей — «раса» гідних людей і «раса» негідників. Їх можна знайти будь-де; вони є в усіх суспільних групах. Але жодна група не складається винятково із гідних людей чи негідників.

Повільно до цих [звільнених] людей поверталося розуміння, що ніхто не має права чинити погано, навіть якщо погано поставилися до них. Ми повинні були докласти зусиль, щоб повернути їх до цієї істини, в іншому випадку наслідки могли бути набагато гіршими […].

Насправді людина потребує не «відносно сталого стану», а радше прагнень й боротьби за якусь мету, гідну її. Людині потрібне не зняття напруги за будь-яку ціну, а усвідомлення потенційного сенсу.

Що більше людина забуває про себе, віддаючись виконанню справи чи коханню до іншої людини, то більш людською вона стає і тим повніше реалізує себе.

Те, що називають самореалізацією, зовсім не має бути метою для досягнення з простої причини: що більше її прагнеш, то більше шансів її проґавити.

Песиміст нагадує людину, котра зі страхом і сумом поглядає на свій настінний календар, з якого щодня відриває сторінку і який щодня робиться тоншим. З іншого боку, людина, яка активно вирішує свої життєві проблеми, наче вириває з календаря чергову сторінку й охайно та ретельно її зберігає разом із попередніми, спочатку накидавши на ній кілька стислих нотаток. Людина з гордістю й радістю оглядає багатство, зібране у цих нотатках, бо це свідчення життя, прожитого уповні.

Що стосується концепції колективної провини, я думаю, що абсолютно невиправдано робити одну особу відповідальною за поведінку іншої або колективу осіб. Після закінчення Другої світової війни я завжди заперечував концепцію колективної провини. Інколи, однак, я мусив вдаватися до численних дидактичних трюків, щоб подолати людське упередження. Якось американка дорікнула мені: «Як ви досі можете писати німецькою, мовою Адольфа Гітлера» У відповідь я запитав, чи має вона в кухні ножі, і коли вона відповіла ствердно, я удав жах і шок, вигукуючи: «Як ви досі можете використовувати ножі після того, як стільки вбивць заколювали і вбивали ними своїх жертв?» Вона припинила протестувати проти того, що я пишу німецькою.

Отож, будьмо уважні — уважні у подвійному сенсі… Із часів Освенцима ми знаємо, на що здатна людина. Із часів Хіросіми ми знаємо, що поставлене на карту.

Don’t aim at success — the more you aim at it and make it a target, the more you are going to miss it.